Дню пам’яті і скорботи присвячено
ПІД ЗАЖУРЕНИМИ КЛЕНАМИ
Пам’ятники, обеліски, безіменні могили, братські кургани… Скільки їх посіяла на просторах України, та й не тільки України, німецько-радянська війна? Тисячі, десятки тисяч… Лише у Нехворощі їх щонайменше чотири – тих, під якими вічним сном сплять воїни Другої світової. Настали ті дні, коли варто їх відвідати, бодай подумки, і зробити екскурс в історію.
Найголовніший пам’ятник, що височіє в центрі Нехворощі, де на постаменті стоїть Солдат у скорботі з прапором Перемоги, урочисто відкрили навесні 1959 року. А до того тут був комплекс спочатку із чотирьох братських могил. У них поховані підпільники, розстріляні окупантами в парку села 21 серпня 1942 року та 6 квітня 1943 року, а також воїни, які померли від ран у похідних госпіталях восени 1943 р., що на той час тимчасово дислокувалися у Нехворощі. Станом на 1948 рік у цих чотирьох могилах значилося 36 чоловік, зокрема 12 – рядового і сержантського складу та 24 партизана (підпільника).
У 1949 році поряд створили п’яту могилу, в яку здійснили масове перепоховання страчених у період окупації підпільників (8 чол.) та воїнів, котрі загинули під час звільнення Нехворощі (31 чоловік), інших радянських воїнів, які до того покоїлися в окремих поодиноких похованнях у центрі та на околицях Нехворощі (зокрема, тимчасова братська могила була в степу на відділку «калініна», в районі колгоспного садка).
Таким чином, з 1950 року в цих п’яти братських могилах загалом числиться 110 похованих, серед яких 7 офіцерів, 71 чоловік рядового і сержантського складу та 32 підпільника (цивільних осіб).
Навесні 1959 року, відповідно до рішення виконкому Нехворощанської сільської Ради депутатів трудящих від 20 квітня 1956 р., братські могили об’єднали в один комплекс і встановили пам’ятник Слави у вигляді залізобетонної скульптури воїна висотою 2,5 м. Воїн зодягнений у солдатську шинель, у правій руці він тримає древко прапора, лівою рукою урочисто підносить бойовий стяг. Пам’ятник виготовлений Харківським скульптурним комбінатом.
У 1989 році відбулася реконструкція пам’ятника. Скульптура була окута міддю, постамент під нею висотою 2,8 м облицювали плитами із сірого граніту. Зліва і справа встановили по п’ять плит також із сірого граніту розміром 1.4 х 0.7 м кожна, де викарбувано прізвища 699 загиблих воїнів-односельців та 9 підпільників (усього 708 прізвищ). Перед пам’ятником по центру встановили залізобетонну п’ятикутну зірку для Вічного вогню, прилеглу територію виклали залізобетонними плитами. Урочисте відкриття реставрованого меморіального комплексу біля пам’ятника Слави відбулося 9 травня 1989 року.
У 2016 році майдан перед пам’ятником знову зазнав реконструкції, його виклали сучасною тротуарною плиткою, а навесні цього року по периметру алеї висадили кущі троянд і днями встановили ліхтарі.
Друге місце поховань – комплекс із десяти братських могил на території кладовища відділку «двадцятий». Там покояться воїни, котрі померли від ран у польових госпіталях, що стояли в Нехворощі восени 1943 року. Відомо прізвища 27 померлих.
Одна безіменна могила, над якою стоїть скромний дерев’яний обеліск з червоною зіркою на верхівці, знаходиться на території старої частини «кіровського» кладовища. Документів, які б вказували, хто в ній похований, немає. Існує лише два припущення, за одним з яких там похований воїн, котрий помер від ран у польовому госпіталі, а за іншим – там покоїться нехворощанин Йосип Іванович Свистун (1922 р.н.), який загинув, допомагаючи радянським саперам розміновувати дерев’яний міст через Оріль, бо німці, відступаючи, встигли його замінувати.
Четверта братська могила знаходиться в степу під Нехворощею, за кілька кілометрів від села. Її передісторія така.
На початку січня 1942 року до Нехворощі з маячківських лісів уночі прибули вісімнадцятеро членів антифашистської групи на чолі зі своїм командиром Мошкевичем. Вони мали завдання пробратися в німецьку комендатуру, знайти там складені німцями списки молодих нехворощан, яких окупанти мали намір відправити на примусові роботи до Німеччини. А заодно звільнити бранців, яких вороги вважали «неблагонадійними» й утримували в комендатурі до завершення допитів. Знищивши коменданта з кількома німцями й успішно виконавши своє завдання, народні месники не встигли відійти непоміченими. Їх запримітили двоє поліцаїв, що патрулювали центр села, зав’язався бій. Одинадцятеро наших бійців загинули на місці.
Вже наступного дня окупанти почали масові обшуки з метою виявлення в Нехворощі комуністів та підпільників, кількох привезли з сусідніх сіл. Наказали розстріляти дев’ятеро чоловік. Їх вивезли за Нехворощу в яр і там стратили. Наступного дня місцеві жителі вирішили поховати земляків, але везти їх у Нехворощу було небезпечно, а копати могилу на місці розстрілу – важко, бо тогорічна зима була морозною і сніжною, земля глибоко промерзла. Тож тіла вкинули у неглибокий колодязь, викопаний неподалік ще перед війною для потреб польових бригад. Пізніше засипали його землею. У 1970 році за ініціативою Миколи Матвійовича Криклі, який тоді працював головою колгоспу «Імені 20-го партз’їзду», на місці того колодязя змурували обеліск. У радянський період за ним були закріплені піонери місцевої школи, які постійно доглядали братську могилу.
Прізвища тих, хто там похований, довелося встановлювати, як кажуть, по крупицях. Вісім прізвищ встановили за документами, а ось дев’ятий загиблий зоставався невідомим. Допоміг один випадок. У 2018 році Ірина Зінченко, яка останнім часом щовесни навідувалася до обеліска, аби впорядкувати його напередодні свята Перемоги, помітила, що на ньому з’явилася табличка з прізвищем Сергія Григоровича Ісипа. На ній був такий напис: «Тут покояться жертви німецько-фашистських загарбників. Серед них – Ісип Сергій Григорович, 1910-1942. Вічна вам пам’ять. Люблячі син, онуки».
Хто такий Ісип і звідки він – ми не знали, як і того, хто й коли прикріпив цю табличку. За «Книгою пам’яті» вдалося встановити, що перед війною Сергій Григорович жив десь на території сучасного Машівського району, яка тоді входила до складу Нехворощанського району. Почали цікавитись у жителів Малої Нехворощі, Ряського, Павлівки, тощо. Але безрезультатно. І лише завдяки завідувачці відділу освіти Ірині Миколаївні Шерстюк вдалося вийти на родичів С.Г.Ісипа. З’ясувалося, що в селищі Чутове живе його невістка Катерина Трохимівна. Кожного року вона із сином Сергієм (названим, до речі, на честь діда) приїздили сюди на початку травня, привозили квіти, а в 2018 році онук виготовив табличку й сам прикріпив її на обеліск.
Та головне, що Катерина Трохимівна розповіла історію, яка в її сім’ї передавалася від покоління до покоління. Розповіла, що Сергій Григорович Ісип родом був із села Лівенське (можливо, там досі є його родичі, то будемо вдячні, коли вони обізвуться і доповнять нашу інформацію). До війни, коли одружився вдруге, переїхав жити у Михайлівку, де очолював один із тамтешніх колгоспів, потім сім’я перебралася у село Свистунівка Малонехворощанської сільради. З початку окупації за дорученням Нехворощанського райкому партії вів підпільну антифашистську роботу, а в січні 1942 р. його видав місцевий зрадник. Німці привезли С.Г.Ісипа у Нехворощу і після допиту разом з іншими підпільниками та п’ятирічною дівчинкою Олександрою Третяк вивезли у степ до колодязя й там розстріляли. Це на власні очі бачила сестра дружини Ісипа – Килина Петрівна Свистун, котра крадькома з-за дерев спостерігала за цією жахливою трагедією.
За півстоліття цегляний обеліск набув геть непривабливого вигляду. Приємно відзначити, що директор сільського комунгоспу Григорій Іванович Балана охоче відгукнувся на пропозицію замінити обеліск на сучасний пам’ятник, де вказані імена усіх, хто похований у цій братській могилі (на знімках можна порівняти, яким він був нещодавно і яким став тепер). Його безкоштовно виготовило приватне підприємство «Прокопенко», що в Кременчуці. Тож окрема подяка від нашої громади Дмитру Владиславовичу Кушкову і Марині Михайлівні Прокопенко. Як і всьому колективу комунгоспу.
Отак завдяки спільним зусиллям небайдужих людей нехворощани можуть тепер сказати: ми не забули! Ми пам’ятаємо! Хай ці пам’ятники й обеліски будуть останньою шаною визволителям і цивільним землякам, котрі боролися проти фашистської окупації. Будуть символом незгасної пам’яті – в наших серцях, в наших думах сьогоденних, в ділах наших трудових.
Стоять ці пам’ятники й обеліски під зажуреними кленами. Їм важко, але мусять заговорити, і вони говорять. Важкими словами дат загибелі, тривожністю викарбуваних на холодних плитах імен, назвами країв тих, звідки прийшли ці імена аж у Нехворощу. Словами, які вкарбовані в граніт на вічність, аби ми були пильними, аби ми завжди були здруженими, аби ми були досить мужніми, особливо тепер, коли у нас знову цілиться зовнішній ворог.
Обеліски говорять. Словами нашої пам’яті…
P.S. Насамкінець нагадаю землякам невелику статистику.
На фронтах Другої світової війни загинуло 829 нехворощан, ще 47 цивільних людей німці стратили у період окупації.
У 1994 році на території села жило 120 учасників бойових дій, а в ювілейному 1995 році – вже 102 учасника (з них 35 мали статус інваліда війни), 51 солдатська вдова та 35 «остарбайтерів». У ювілейному 2015 році серед живих були три учасника бойових дій – Анатолій Савич Іопа, Артем Дмитрович Гомля і Тимофій Олексійович Діденко. Сьогодні – уже жодного.
Вічна їм пам’ять!
Олександр ЗІНЧЕНКО – журналіст, краєзнавець
