ВИШИВАНКО МОЯ, ВИШИВАНКО – ТИ ДНІПРА МОГО ХВИЛЯ ЖИВА…
Карантин – карантином, а свято відмінити навіть йому несила. Та ще якого свята! Котре не просто єднає українців, а єднає цілі покоління. Бо з сивої давнини (кажуть, з епохи неоліту, а це щонайменше від третього тисячоліття до нашої ери!) наші пращури вкривали сітчастими візерунками одяг, посуд та інші речі скупого тодішнього побуту, щиро вірячи, що такий орнамент має магічну силу й захищає родину від лиха. Оздоблювали вишивкою святковий одяг і сармати, які жили на території сучасної України і сприймали вишите вбрання за обереги від зла. Отож вчені вважають вишивку скарбницею вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу, результатом його унікальної духовно-матеріальної еволюції. Бо століттями цей вид мистецтва вдосконалювався, урізноманітнювалися сполуки кольорів, з’являлися нові види і технічні прийоми вишивки – тепер дослідники їх налічують понад сотню (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо).
Процес вишивання як національна традиція сприяв формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси, а вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники, що не були схожі ні на які інші.
Цікаво, що в 19-му столітті вишитий одяг чи рушники майже неможливо було купити на українських ярмарках. Річ у тім, що такі речі там не продавали, торгували тільки полотном. Бо в ті часи вважалося, що кожна господиня повинна вміти вишивати, і купувати готову вишиванку – значить, виказати ознаку жіночої ліні. Крім того, орнамент на вишиванці, яким «кодували» певну магічну силу, призначався тільки для своєї родини або для близьких людей. Отож в ту пору гарну вишиванку можна було створити самому чи одержати в подарунок від матері, дружини (нареченої) чи сестри.
Тепер же, в епоху цифрових технологій та роботизованих процесів на виробництві, вишиванку можна створити не тільки ручним способом, а й тиражувати у фабричних умовах. Тому легко придбати готовий виріб. Та не всі жінки втратили уміння класти на полотно мережані візерунки, є багато й сучасних майстринь, які у своїй вправності могли б позмагатися зі своїми прабабусями. А це дає надію на те, що впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходитимуть відображення думки і настрої людини, краса довкілля, мрійливі сподівання жінки на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.
Втім, сьогодні вже не так важливо, хто вишивав для вас кофтину чи сорочку, головне – вам кортить її одягнути і відчути святковість, почуватися українцем чи українкою. Власне, для того й з’явилося на календарі таке свято, як Всесвітній день вишиванки. Недарма воно припадає на третій четвер травня, себто на робочий день, коли тисячі українців і на рідній землі, й за кордоном зможуть вдягнути цей особливий одяг як прикрасу і таким чином незримо єднатися, гуртуватися у велику вкраїнську спільноту.
Зодягненими у барвисті вишиванки прийшли сьогодні на роботу і працівниці Нехворощанської сільської ради та Центру надання соціальних послуг. Хоча торік виходили на фотосесії і школярі, й дитсадківська малеча, і працівники Будинку культури. Але ж нині – карантин…
