ДО ДНЯ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Нині своє свято відзначають представники найблагороднішої професії, яку письменник Антон Чехов називав професією подвигу. «Вона вимагає чистоти душі і помислів. Медику треба бути ясним розумово, чистим морально і охайним фізично», – писав Антон Павлович. А хтось із сучасників справедливо зазначив: «Лікарем легше стати, ніж потім усе життя бути ним». І це справді подвиг – постійно бути на сторожі людського здоров’я, вчасно приходити на допомогу, зцілювати фізично й морально.

За всю історію розвитку медицини їй функцію трактували по-різному: наука про здоров’я, мистецтво його збереження, пошук методів зцілення… На території України ще в дохристиянські часи існувала народна медицина з використанням лікарських рослин та застосуванням примітивної психотерапії у формі замовлянь. Згодом вона стала постійним заняттям окремих людей, які накопичували теоретичні знання і застосовували їх на практиці. Баби-повитухи, костоправи, знахарі, ворожбити й ворожки свої уміння і знання лікувальних властивостей рослин передавали від покоління до покоління.

Більш організованим заняттям медицина стала в Україні у 996 році, за часів князя Володимира Великого, який оголосив лікарні церковними установами, а лікарів – підлеглими єпископові. З тих пір при монастирях почали влаштовувати окремі приміщення, де «покоїли трудних», тобто доглядали хворих. Але послугами «дохторів мудрих» могли скористатися тільки заможні люди, «великі сенатори».

Вже в ту пору досить розвиненим напрямком тогочасної медицини була хірургія як найважливіша галузь практичного лікування, що зумовлювалося частими війнами і побутовими травмами. «Різальники», як тоді називали хірургів, уміли домагатися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.

Добре володіли медичними навичками й запорізькі козаки, яким доводилося самотужки гоїти свої рани після бойових походів. Тяжкопоранених доглядали при Нехворощанському Успенському чоловічому монастирі, який у світському відношенні підлягав Кошу Запорізької Січі. Тут козаки молилися, поправляли здоров’я і знову рушали до війська, а старі й немічні доживали віку.

Невеликі покоївки діяли і при кожній з трьох нехворощанських церков, де також можна було одержати мінімальну медичну допомогу, адже поверховими медичними знаннями тоді володіли священники, а їхні дружини («матушки»), як правило, доглядали за тяжкохворими, яким був потрібен постійний догляд.

Так було до початку 19-го століття, коли створилася низка урядових органів, що наділялися господарсько-адміністративною владою. Одним з таких органів був «приказ общественного призрения», що можна перекласти на українську мову як «служба громадського піклування». Головним її призначенням була турбота про охорону здоров’я. Але тоді медична справа не мала чіткої визначеності, вважалася справою благодійності, богоугодності, отож і всі заклади «служби» називались «богоугодными заведениями». До них належали не тільки лікарні чи аптеки, а й притулки для убогих, будинки інвалідів та психічнохворих.

У січні 1838 року в Російській імперії заснували так зване Міністерство державного майна, одним із завдань якого було вирішення важливих соціальних проблем сільського населення, в тім числі забезпечення медичних послуг. На місцях ввели посади губернських та повітових лікарів. А в селах, де жили переважно державні (не кріпосні) селяни, ввели посади фельдшерів та віспощепіїв (рос. мовою – «оспопрививателей»). Звісно, в губернських містах організували навчальні курси для тих, хто хотів опанувати ці професії.

9 листопада 1854 року полтавський губернський лікар повідомляв палату держмайна, що в губернії щойно відкрито 27 обладнаних аптек, де є свої завідувачі-фельдшера. Серед цих аптек значиться і Нехворощанська. А 29 листопада 1859 року міністр держмайна видав розпорядження влаштувати при кожній аптеці стаціонарне відділення для постійного перебування в ньому хворих – так званий «приемный покой для пользования крестьян, одержимых прилипчивыми болезнями или другими недугами, которые требуют постоянного и бдительного надзора, немыслимого при обычной обстановке у крестьян». Ці покоївки розраховувались на 4-5 ліжок.

З цієї покоївки і почалася історія нехворощанської лікарні, яка невдовзі відокремилася від аптеки, ставши самостійною установою. Щоправда, селяни з відвертим недовір’ям ставилися тоді до цих нововведень, у переважній більшості вони традиційно користувалися послугами місцевих шептух, знахарок та бабів-повитух. Однак державна медицина поволі входила і в сільське життя, стаючи на сторожі людського здоров’я, особливо в періоди епідемій, що в ту пору були звичним явищем. В Нехворощі раз у раз спалахували епідемії висипного тифу, дизентерії, скарлатини, дифтерії, нерідко з’являлася холера. Та ще й у таких масштабах, що нинішній коронавірус, як кажуть, і поруч не стояв – були випадки, коли від чергової епідемії вимирало чверть населення!

Справжнім порятунком для селян стала земська медицина, що з’явилася після запровадження у 1864 році Полтавського губернського земства – органу місцевого самоврядування. Невдовзі було створено й Костянтиноградське повітове земство, яке опікувалося всіма дорученими питаннями безпосередньо в повіті, у тім числі й охороною здоров’я. Містечко Нехвороща, нагадаю, в ті часи входило до складу Костянтиноградського повіту як волосний центр.

У 1903 році Костянтиноградські повітові земські збори ухвалили рішення про купівлю в Івана Івановича Карюка, спадкоємця поміщиці Ганни Антонівни Карюк, садибу за 7 тисяч карбованців. Ця садиба була в центрі містечка і складалася із семи окремих приміщень, два з яких збереглися до наших днів. У цих приміщеннях і розмістилася вже повноцінна земська дільнична лікарня – з кабінетами для двох лікарів, палатами для стаціонарного перебування хворих та з житлом для медперсоналу. Але галузь охорони здоров’я тоді розвивалася так стрімко, що невдовзі й цих приміщень виявилося замало, і в 1906 році земство порушило питання про будівництво нового типового приміщення для лікарні. Турбуватися була причина: вже в ту пору заклад відвідувало понад 150 чоловік щодня, а за рік – майже 12 тисяч! Отож належало збільшити й штат медичних працівників. Таким чином, у 1908 році збудували ще одне приміщення, відоме сучасним нехворощанам як пологовий будинок, нещодавно розібраний.

Не буду переповідати, як жилося нашій медицині в період Першої світової та Громадянської воєн, після Жовтневого перевороту. Нелегкі то були часи, про якийсь розвиток годі було й думати. Лише після 1923 року, коли Нехвороща стала районним центром, а лікарня, відповідно, набула статусу районної, почалося її поступове відродження. Через три роки нова більшовицька влада звела велике цегляне приміщення для стаціонарного перебування хворих у терапевтичному, неврологічному та дитячому відділеннях, що дало можливість збільшити загальну кількість ліжок. У 1938 році лікарню електрифікували. Діяв заклад і в період окупації, щоправда, надаючи послуги тільки окупаційній владі. Восени 1943 року, відразу після визволення, тут тимчасово розмістився похідний хірургічний госпіталь № 2204.

Друга половина ХХ століття позначена безупинним розвитком медичних закладів у Нехворощі. Навіть коли в 1963 році Нехворощанський район ліквідували, то наша лікарня ще пів століття залишалася у статусі районної. У 1954 році до приміщення, зведеного у 1926 р., добудували новий корпус, що дозволило розширити корисну площу і поліпшити надання послуг. Активно зводилися й допоміжні споруди, оновлювалася і зростала матеріально-технічна база, організовувалося гаряче харчування для хворих (у 1955 р. побудували харчоблок та автогаражі). З 1960 по 1965 роки кількість стаціонарних ліжок збільшилася до 75-ти, у 1967 р. тут працювало 12 лікарів з вищою і 39 працівників з середньою медичною освітою. У 1978 р. кваліфікована медична допомога надавалася вже по десяти профілях. На той час у розпорядженні наших медиків були клінічна лабораторія, один рентгенівський та два фізіотерапевтичних кабінети, пологове відділення, молочна кухня, діяв пункт невідкладної допомоги. Для потреб лікарні придбали хірургічне й лабораторне устаткування, холодильники, пральні машини, електричну центрифугу, інвентар для їдальні, а також новий рентгенівський апарат вартістю 13 тисяч карбованців, автомобілі «швидкої допомоги». У той період на потреби закладу щороку витрачалося в середньому 200 тисяч радянських карбованців, що тоді дорівнювало приблизно такій же сумі доларів! За 10 місяців 1978 року нехворощанська поліклініка обслужила 40 тисяч хворих, 2 тисячі пролікувалися стаціонарно. Паралельно велася робота, націлена на профілактику захворювань. Медики прочитали в трудових колективах 174 лекції, провели понад півтори тисячі бесід, записали 10 виступів по місцевому радіомовленню. Регулярно проводилися профілактичні огляди механізаторів, тваринників, інвалідів Великої Вітчизняної війни, школярів. Сьогодні навіть важко збагнути всі ці цифри й повірити, що таке колись було не в Полтаві чи Санжарах, а в нашій Нехворощі! Що тоді були справжні реформи, мета яких – наблизити медичні послуги до селян. Візьму на себе сміливість констатувати, що нинішні реформи прагнуть її віддалити, зменшивши видатки на сільську медицину й економлячи державні кошти на захисті людського здоров’я.

Взагалі, історія нашої лікарні досить цікава, збереглося чимало документів, тож тут я не подав і десятої частини з того, що відомо про її звитяжний шлях (сподіваюсь, колись це буде в окремій книзі). Воістину звитяжний шлях, бо за свою більш як 160-річну історію тут знайшли зцілення сотні тисяч пацієнтів (я не перебільшую!). Тут нехворощани й мешканці навколишніх сіл народжувалися, сюди вони йшли зі своїми проблемами і тут знаходили й практичну допомогу, і добре слово.

Зараз я не можу назвати усіх медичних працівників, які тут працювали з часу створення земської покоївки, бо відомо понад дві сотні імен лікарів, фельдшерів, медсестер, технічного персоналу, бухгалтерії. Проте кількох назву. Це Іван Наумович Козубов та Олександр Мечиславович Русецький – земські дільничні лікарі, Олексій Микитович Діденко – фельдшер з 1919 до 1942 р., Михайло Васильович Журенко – завідувач Нехворощанського районного відділу охорони здоров’я у 1943-1952 рр. (похований на кладовищі відділку «двадцятий»). Повоєнні головлікарі Григорій Кононов, Наум Куценко, Георгій Ялинич, Семен Біляєв, Євген Баранюк, Маргарита Скакун, Валентин Ракіцький, Лариса Гурська, Олексій Кулій. Кожен з них вніс у розвиток нашого медичного закладу часточку своїх знань, свого серця і своєї любові до професії, яку Антон Чехов називав подвижницькою…

Початок 90-х років минулого століття став для лікарні початком занепаду. Різко скоротилося фінансування, в результаті поволі старішала наявна матеріально-технічна база, а про нову не доводилося й мріяти. Кількість стаціонарних ліжок з 75-ти скоротилася до 31-го. Бракувало навіть елементарного та вкрай важливого – білизни й медикаментів. Про сучасні на той час рентгенапарати, наркозні апарати, кардіографи, ультразвукові установки для комплексного обстеження пацієнта тощо наші медики тільки чули. Дещо покращилася ситуація на початку двохтисячних, коли знайшлися кошти на капітальний ремонт у приміщенні стаціонару, а місцеві спонсори допомогли придбати деяке обладнання, аби хоч якось поліпшити умови праці охоронців нашого здоров’я.

На початку 2012 року керівники Новосанжарського району почали говорити про необхідність проведення медичної реформи. 27 листопада сесія Новосанжарської районної ради прийняла рішення ліквідувати Нехворощанську районну лікарню №2, створивши на її базі три самостійних медичних заклади - амбулаторію загальної практики сімейної медицини, Нехворощанський пункт базування бригади №3 Новосанжарської підстанції екстреної медичної допомоги та Нехворощанське терапевтичне відділення №2 Новосанжарської центральної районної лікарні. На жаль, це відділення рік тому ліквідували. Тепер його відродженням, а точніше – створенням на його базі центру надання медичних послуг опікуються депутат ОТГ Віктор Дубович та в.о. голови ОТГ Ольга Гапон. Хочеться вірити, що у них все вийде, що колись оновлений заклад відкриє двері для пацієнтів, але то буде вже інша сторінка історії місцевої медицини.

Сьогодні ж, з нагоди професійного свята, хочеться подякувати усім медичним працівникам нашої громади за те, що вони у досить складних умовах недофінансування залишаються вірними клятві Гіппократа. Окрема подяка – медикам Нехворощі, які разом з усіма колегами переживають лихі реформаторські часи. Назву їх поіменно. Амбулаторію загальної практики сімейної медицини очолює сімейний лікар (терапевт за профілем) Ольга Володимирівна Шевченко. З нею працюють ще один сімейний лікар педіатр Наталія Володимирівна Козка, медсестри Світлана Анатоліївна Пономаренко, Вікторія Вікторівна Приліпко, Валентина Василівна Руденко, Валентина Василівна Солодовник та Лариса Валентинівна Яловега. Також молодші медсестри Світлана Михайлівна Крикля і Наталія Іванівна Харченко, реєстратор Світлана Дмитрівна Солодовник та водій Алім Борисович Шевченко.

У колективі Нехворощанського пункту базування бригади №3 Новосанжарської підстанції екстреної медичної допомоги працюють лікар Олексій Петрович Кулій, фельдшери Оксана Григорівна Шевченко, Людмила Вікторівна Крикля, Ольга Іванівна Кудря та Ніна Василівна Шевченко. Виїзд на виклики хворих забезпечує бригада водіїв у складі Володимира Іопи, Василя Куліша, Валентина Сича та Геннадія Шийки. Водії безпосередньо підпорядковані комунальній компанії «Об’єднане автогосподарство закладів та установ охорони здоров’я Полтавської області», якій належить і спецавтотранспорт. До речі, 7 травня цього року бригада почала експлуатувати новий сучасний спецавтомобіль класу «В», в якому є можливість надавати долікарську допомогу ще в дорозі – він обладнаний дефібрилятором-монітором, портативним пульсоксиметром, багатоканальним електрокардіографом, небулайзером, портативною системою реанімації, кисневими апаратами, а також ношами для перенесення хворих (аж сім видів!) і засобами іммобілізації тощо. Обладнаний він і GPS-трекером, тобто приймально-передавальним пристроєм, призначеним для дистанційного стеження з диспетчерського пункту за рухом та місцем перебування автомобіля. Так що не все у нас зовсім погано, є привід і для оптимізму!

Тож зі святом вас, шановні медики! Здоров’я вам і вашим пацієнтам! Лихі часи обов’язково минуться!

Олександр ЗІНЧЕНКО, журналіст