ПРИВЕЛИ СТЕЖКИ В ДИТИНСТВО
Дата: 27.06.2021 14:51
Кількість переглядів: 261
Зустріч з однокласниками… Вона повертає нас у ті незабутні роки юності, «розворушує» щирі почуття і спогади, які зберігаються у пам’яті. І скільки б років не пройшло, мить зустрічі завжди щемлива і хвилююча. А тим паче, коли такий поважний ювілей – 55 літ від того випускного вечора, коли одержали атестати зрілості, вважай – путівки в життя. Яким воно склалося в кожного, чи збулися мрії?
Суботньої червневої днини з усіх усюд, з далеких і близьких стежин з’їжджалися до приорільського села колишні учні, випускники 1966 року Нехворощанської середньої школи на своєрідний звіт перед друзями і рідною альма-матер. Хоча у тій школі, де вони навчалися, давно вже медичний заклад, тож сходилися до входу в нове шкільне приміщення. І – о диво! – навіть у стінах цього закладу, в якому ніколи не сиділи за партами, зробив із поважних жінок і чоловіків гамірливих і неслухняних дітей.
А перед тим – сльози, посмішки, зойки, здивування, обійми, поцілунки – усе зливалося у єдиний гамір. Сивина посріблила скроні, у словах – виваженість і поміркованість, за плечима – великий життєвий досвід, підростають онуки, а в спогадах – дитинство, безтурботне дитинство… Аякже, у школі вони були галасливою зграйкою, а зараз у них за плечима великий досвід самостійного життя. Зустрівшись і вдивляючись один в одного, найперше прагнули побачити риси, знайомі з юних літ: симпатичну ямочку на щоках чи веселу посмішку, бадьорий рух чи незмінну інтонацію в голосі. Але… Життя наклало на обличчя свій відбиток – глибокі чи ледь помітні зморшки як свідки всього пережитого. Тільки очі – вони зрадливо видавали юнаків-розбишак чи красунь-відмінниць.
Подумати тільки, понад пів століття збігло відтоді, як ці сивочолі учні стояли на випускному вечорі у святковому вбранні, усміхнені й упевнені, життєрадісні і щасливі. А вже наступного дня кожен пішов у світ широкий своїм обраним шляхом. Хтось досягнув більших успіхів, хтось – менших, та це не затьмарило радості зустрічі. Позліталися до рідного села, щоб поспілкуватися, згадати, порівняти, порадіти та посумувати. Бодай подумки, у спогадах повернутися у незабутнє дитинство та юність. Вдихнути та відчути запах рідного краю, запах своєї маленької батьківщини.
Невблаганний час забирає в минуле усе нові і нові роки. І якщо в дитинстві вони плелись нескінченною вервечкою, а в молодості їх просто не помічали, то тепер літа летять, мов на крилах, і доводиться з гіркотою усвідомлювати, що їм немає вороття. Та не тільки юначі роки не повернути, є набагато дорожчі втрати. Приміром, з 11-А класу аж сімнадцятеро учнів уже ніколи не прийдуть на побачення з однокласниками. Не менший гіркий ужинок життя і в колишньому 11-му «Б». Серед учителів – лише двоє, хто може сьогодні пригадати кожного присутнього з портфелями, у піонерських галстуках чи з бантиками у косах. Це Наталія Борисівна Зінченко та Ольга Василівна Демиденко. Але вони тепер живуть далеко від Нехворощі, тож прибути у Нехворощу не змогли. П’ятнадцятеро ж педагогів, на жаль, так само ніколи не зайдуть до класу і не скажуть знайомим голосом: «Доброго дня, діти! Сьогодні тема нашого уроку…». Ніколи!
Життя невблаганне, тому спочатку випускники зачитали списки усіх, хто за Межею Вічності, і з сумом та сльозами на очах, традиційно хвилиною мовчання пом’янули своїх однокласників і вчителів. Потім – фотографування на згадку і святковий стіл, де знову були спогади, спогади, спогади…
