Молодшому поколінню, напевне, важко й уявити, що майже ціле століття промайнуло перед очима цієї простої сільської трудівниці.
Дата: 01.08.2021 14:58
Кількість переглядів: 433
Лідія Іванівна ГУРЕНКО давно вважає себе нехворощанкою – з тих пір, як вийшла заміж у наше приорільське село. А народилася вона у перший день серпня 1926-го року в Довгій Пустоші. Молодшому поколінню, напевне, важко й уявити, що майже ціле століття промайнуло перед очима цієї простої сільської трудівниці. Трудитися ж вона почала рано, ще коли навчалася у Драбинівській семирічці – батькам допомагала і вдома, і в полі. Середню освіту здобувала в Андріївському зоотехнікумі. Щоправда, з перервою на період німецької окупації. Одержавши після війни диплом, стала працювати зоотехніком у нехворощанському колгоспі «Броньовик». Відтоді сили й здоров’я віддавала місцевому колгоспу, виконуючи нелегкі обов’язки і молокозаготовача, і свинарки, і доярки – аж до виходу на заслужений відпочинок.
В особистому житті доля теж не балувала Лідію Іванівну, якій довелося провести за Вічну межу і сина, і доньку, і чоловіка. Живе тепер з невісткою, котру також звуть Лідія Іванівна. Частенько телефонує в Москву до єдиної онуки Тамари та правнука Ярослава. «Я б ще плутала потихеньку, аби ноги не відмовлялися ходити. Вони так багато стоптали стежок за мій вік! У мене все є, тільки було б здоров’я» – каже бабуся, спілкуючись з головою громади Віктором ДУБОВИЧЕМ, який приїхав привітати її з 95-річчям. Тож Віктор Олександрович бажав їй найголовнішого – життєвих сил, щоб не втрачалися вони і була можливість ще довго-довго радіти сонечку, не раз дочекатися онуку й правнука на гостини, а там і столітній ювілей зустріти. «Через п’ять років я до вас обов’язково приїду з поздоровленням» – обіцяв Віктор Олександрович.
