До ювілею Незалежності
Дата: 23.08.2021 23:39
Кількість переглядів: 573
16 ДНІВ НА ГРАНІТІОсінь 1990-го року. Горбачовську перебудову на той час уже добряче «забалакали» і криза в керівництві Радянського Союзу лише поглибилась. Було враження, що країна поступово сповзає в якусь прірву, але в яку саме і що з того буде, ніхто не розумів. На суспільство лягав туман очікування, настороженості, можливо навіть страху. Поступово цей туман згущувався, Україна вже вирувала політичними подіями, а засоби масової інформації – політичними новинами. Ще у березні Литва оголосила про свою незалежність від СРСР, на стадії від’єднання від «могутнього і непорушного» були Естонія і Латвія. У липні Верховна Рада прийняла Декларацію про Державний суверенітет України. І ось чергова новина: у самісінькому центрі Києва студенти почали голодування… Студенти!
На той час я вже мріяв навчатися в аудиторіях Київського шевченківського Держуніверситету і мені кортіло якнайскоріше влитися в ряди оцих активних, розумних, ініціативних, небайдужих, просто молодих, кого завше називають студентами. Не буду приховувати, що мої поривання тоді перепліталися з юнацьким максималізмом і політичною романтикою, притаманними, напевне, багатьом двадцятидворічним юнакам і дівчатам.
Працюючи кореспондентом Зачепилівської районної газети «Перемога», що на Харківщині, я, звісно ж, розраховувати на тривале відрядження до столиці не міг. Довелося брати десятиденну відпустку, аби на власні очі побачити, що ж насправді відбувається у стольному граді Києві. Жити було де – на лівому березі Дніпра мешкав товариш. Їдучи до нього, я вже знав, що приєднатися до когорти голодуючих мені зась, бо в наметах мешкали тільки студенти – про це я почув у теленовинах. Але сподівався побачити все хоч здалеку.
І ось я на Площі Жовтневої революції – так тоді називався нинішній Майдан Незалежності. До цього я бував тут не раз, але таке скупчення людей бачив уперше. Та й намети голодуючих нагадали мені містечко військовиків, що розгорнулося в період табірних навчань. Але тут військових немає, лише кілька десятків патрульних міліціянтів, решта люду – цивільні. Учасників акції вирізняли від спостерігачів дві речі: на лобі в кожного була біла стрічка з написом «Голодую» і всі вони перебували за тасьмою, натягнутою по периметру території наметового містечка. Це пізніше я довідався, що за цей умовний кордон чужі не переходили: у таборі була чітка організація перебування з розподілом обов’язків та зі своєю службою охорони. Тільки через неї можна було передати голодуючим ліки, теплі речі, книги або пресу, і все це ретельно перевірялося, аби до мітингувальників не потрапили продукти – засіб дискримінації, на який могли піти опоненти. Навіть журналісти і народні депутати проходили «спецконтроль» перед тим, як потрапити до голодуючих. Отож одному з чергових по табору пояснюю свою мету. Він спокійно вислуховує, зазирає до мого кофру з фототехнікою і веде до якогось хлопця на ім’я Віктор. Каже, що сьогодні це головний по містечку, і лише він може дати дозвіл на моє перебування поруч з голодуючими. Віктор теж уважно і чемно мене слухає, потім дає коротку інструкцію: перебувати в містечку можу тільки з дев’ятої години до настання темряви, приносити їжу категорично заборонено, хіба лиш воду; виходити за межі табору і повертатися до нього можу будь-коли – оскільки я людина стороння, то на мене розповсюджуються лише названі вище правила…
Так мені випала можливість десять днів на власні очі спостерігати цю знакову для країни подію, про яку до сьогодні багато написано і розказано, навіть знято кілька документальних фільмів. Перебуваючи в середовищі юнаків та дівчат, фактично моїх ровесників, довідався деталі цієї акції, організаторами якої були столична Українська Студентська Спілка та «Студентське Братство Львівщини». Ідея громадянського спротиву народилася під час відзначення 500-річчя Запорізької Січі влітку 1990 року, а форму протесту «запозичили» в болгарських студентів, які напередодні оголошували голодування, вимагаючи змін. До того ж після березневих виборів у Верховну Раду вперше прийшли 115 представників національно-демократичних сил, на чию підтримку розраховували студенти, висунувши до влади кілька основних своїх вимог: відмова від підписання союзного договору; призначення позачергових виборів парламенту на багатопартійній основі; повернення українців строкової служби на територію України; відставка голови уряду Віталія Масола, який був прихильником поступових реформ; проведення націоналізації майна КПУ та ЛКСМУ.
То був перший успішний ненасильницький політичний протест проти чинної комуністичної влади в УРСР, що став переломним моментом у новітній історії України. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, дав змогу проявити неабиякий політичний потенціал українського молодіжного руху, що змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції. На моє переконання, саме ця молодіжна акція 31 рік тому заклала традиції проведення демократичних акцій протесту, подальшим виразником яких стала Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го.
Голодування тривало 16 днів і кардинально змінило обличчя тодішньої, багато в чому ще радянської, України. Центр столиці в ту пору став епіцентром політичних мітингів та дискусій. До студентів приходили політики і вчорашні дисиденти, частими гостями табору були барди – лауреати першого фестивалю «Червона рута» Едуард Драч і Марія Бурмака. До голодувальників приєдналася народна артистка України Ніла Крюкова, приходила Ліна Костенко, ледь не щодня священники влаштовували молебні, з містечка не вибували журналісти радіо, телебачення, періодичних видань. Часто працював біля студентських наметів молодий відеооператор Ярослав. Кілька народних депутатів на знак солідарності зі студентами також оголосили голодування просто в сесійній залі Верховної Ради. Олесь Гончар після того, як її комуністична частина відмовилася підтримати студентів, демонстративно поклав свій партійний квиток, і цю новину голодуючі зустріли аплодисментами.
Ясна річ, не всі представники старшого покоління одностайно підтримали студентів. Пригадую якусь бабусю, котра кілька днів підряд приходила у містечко, спілкувалася з молоддю і всіх благала: «Дітки, облиште цю затію! Ви ще молоді, побережіть здоров’я!».
Також пригадую, як тисячі тих, хто підтримував студентів, на чолі з кількома народними депутатами влаштували ходу через центр Києва до заводу «Більшовик». Все це мені випало бачити на власні очі, спілкуватися з багатьма учасниками акції та старшими колегами, познайомитися з тодішньою депутаткою України Ларисою Скорик. А ще почути виступ гурту «Рутенія», котрий через два роки запише фонограми для фільму «Цвітіння кульбаби», знятого в основному в Нехворощі. Випало бачити стреси, хвороби, втрату свідомості, поїздки у лікарні. Але це чомусь менше запам’яталося, ніж зустрічі, знайомства, відчуття єднання поколінь. Це був початок того, що ми зараз святкуємо 24 серпня. І той, кому здається, що незалежність нам «упала» просто так - нічого не знає про минуле своєї країни. Незалежність - це історія боротьби багатьох поколінь, котра всіляко замовчувалася комуністичною ідеологічною системою. На тлі цього захист права на гідність, право на свободу, право на власну державу, яке відстоювали українські студенти, вбачалися цілком обґрунтованими і справедливими.
Додому з Києва привіз тоді не тільки враження і спогади, а й кілька чорно-білих фотоплівок, що давно посіли чільне місце в домашньому архіві. Сьогодні вперше викладаю частину цих знімків у мережу Інтернет.
…Так починалася перша в новітній історії України широкомасштабна акція спротиву, яка дістала назву «Революція на граніті». Таким був перший активний прояв громадянської свідомості молодих українців і реальний крок до проголошення Незалежності нашої держави. Так головний майдан столиці набував протестної слави. Такою була моя осінь 1990-го року…
Олександр ЗІНЧЕНКО
