85-річний ювілей.
Дата: 08.12.2021 18:54
Кількість переглядів: 497
Понад сорок років працював Іван Максимович КУДРЯ столяром у Нехворощанському сільському комунгоспі. Нема ніякого сумніву, що якби професію обирав за принципом випадковості, навряд чи протримався б на одному місці чотири десятиліття. І навряд чи досяг би у своїй роботі тієї майстерності, про яку можуть розповісти чимало односельців, та й не тільки. Це зараз мода на пластикові вироби, років же двадцять тому вікна та двері виготовлялися тільки з дерева, а забудовників у ті часи було чимало. Тож і не дивно, що до комунгоспівських столярів утворювалася черга.
Але ж і в майстрів не завжди були такі верстати, як нині, й дерево тесалося, стругалося, пилялося тільки вручну. Це зараз Іван Максимович знає всі «секрети» і тонкощі своєї професії, а коли в підлітковому віці зародився до неї інтерес, ніяк не міг збагнути, як можна зробити гарні речі з круглого стовбура деревини. Кортіло якнайшвидше розгадати цю «таємницю», а потім і самому навчитися вправно майструвати.
– Пам’ятаю, біля нашої школи стояла дерев’яна колгоспна столярня, її бершаковою звали. Тільки й чулися з неї стук молотка та сокири, – згадує Іван Максимович давнє діло. – І нікого всередину не пускали, а нас, дітлахів, тим більше. Через це «об’єкт» видавався мені ще більш загадковим. Доки однокласники на перерві ганяють м’яча або грають у піжмурки, я простоюю під дверима, у шпаринку заглядаю. Все видивлявся, як там діди інструментами орудують. Запримітять «шпигуна» – сваряться. Тікаю аж до школи…
Проте Іванова настирливість взяла гору. Господарі колгоспної столярні, сиві діди Бершак, Паламар і Жорняк запримітили, що не просто заради цікавості або з метою поцупити якийсь інструмент бігає до них цей школяр, а щиро цікавиться їх роботою. Почали пускати всередину. Мовляв, скільки там тієї перерви між уроками, нехай постоїть десять хвилин на порозі.
Мабуть, вони й не здогадувалися, яким продовжувачем їх справи ростиме хлопець! Може, й знаннями своїми охочіше ділилися б. Іван же лише спостерігав за руками майстрів, а розпитувати боявся: раптом знову поженуть, щоб не заважав. Ото хіба дід Яків поманить до себе пальцем, зиркне хитрувато, наче подума про себе: «Ну я тебе, зайдо, швидко спровадю!». Та вголос не скаже, лиш до точильні підведе, рукою насмішкувато в плече поплескає: «Ану, козаче, покажи свою вправність! Покрути мені круга, я сокиру підгострю…».
Думав, не справиться підліток. Гадав, злякається такої роботи й більше не забігатиме до столярні. А Іванові це залюбки – точило крутити. І такі бісики в очах, така радість у посмішці, що відразу видно: до вподоби йому це ремесло. Старається, аж іскри із сокири водоспадом. Він може й чим іншим підсобив би, тільки б сказали, лишень доручили б…
Ось так народжувався у своїй професії Іван Максимович. Літ і літ промайнуло відтоді – лячно й рахувати. Нема вже дідів, Царство їм небесне. Зникла з лиця землі стара дерев’яна столярня. Тільки відголосок гострої сокири, що впинається в сухе дерево, Іван Максимович ніби чує досі. Хоча до інструменту вже не підступається – то колись був непосидючим і до роботи беручким, а тепер важкою ношею лягають на плечі 85 прожитих літ. Проте охоче згадує, у кого що робив, кому які речі виготовляв. А зроблено майстровитими руками дуже багато: незліченну кількість віконних рам і коробів, столів і стільців, шаф і полиць… Одних дверей, мабуть, вистачило б устелити дорогу від Нехворощі до Нових Санжар. А покрівель над будинками стільки, що цілий мікрорайон набереться!
На жаль, усе те вже в минулому. Бо нинішній грудень вже дарує 85-річний ювілей. З цим гарним і мудрим життєвим святом нехворощанського майстра прийшли поздоровити голова громади Віктор ДУБОВИЧ та його заступниця Зоя КОРОЛЕНКО. А ще дочка Наташа і зять Анатолій. Букети квітів, посмішки, щирі побажання і навіть сльози. Бо є що згадати, бо – заслужив і життям, і працею!
