НЕХВОРОЩА СВЯТКУВАЛА ЮВІЛЕЙ
350 літ минуло відтоді, як переселенці з нинішньої Черкащини, втікаючи від міжусобної боротьби місцевої старшини та від Польсько-турецької війни, яка там розгоралася до катастрофічних масштабів, у 17 столітті перебралися на лівий берег Дніпра й осіли уздовж правого берега Орілі, біля невеликих козацьких укріплень, що охороняли південні рубежі московської імперії від ворожих набігів з території Запоріжжя. Про це існує чимало документальних свідчень, одне з яких – робота полтавського історика, етнографа і журналіста Павла Бодянського, який у 1865 році писав: «Именно в 1673 году уманцы и других соседних городов жители, разоряемые набегами крымских татар и турок, переселились по сю сторону и заселили в Полтавском полку местности по реке Орели: Царичанку, Китайгород, Маячку, Нехворощу и на Днепре Келеберду». Інший архівіст і джерелознавець, дослідник Гетьманщини Олександр Лазаревський зазначав: «Соседство с татарами и вследствие того постоянная опасность от их нападений заставили народ при заселении этой местности кучиться в многолюдные поселения – городки».
Вивчення тих архівів, що стосуються подій другої половини 17 століття саме на території Правобережжя, допомогли уточнити, що масове переселення селян на береги Орілі сталося навесні, відразу після Великодніх свят. Навіть вдалося точно встановити, з якої саме місцини переїхали сюди цивільні люди, започаткувавши наш населений пункт і давши йому назву Нехвороща, де вже наступного року гетьман Іван Самойлович, «во избежание наступавшей турецкой грозы и междоусобицы, тогда бывшей между двумя Заднепровскими гетманами Дорошенком и Ханенком», сформував на місці нових поселень задніпровських мігрантів три нових козацьких сотні Полтавського полку: Маячківську, Нехворощанську та Царичанську. Ці сотні водночас виконували військово-цивільну адміністративну функцію.
102 роки існувала тут козацька сотня, потім Нехвороща стала штаб-квартирою шостої роти Донецького кінного пікінерського полку російської армії. У 1783-1794 роках була центром величезного Олексопільського повіту, який мав 110 верств у довжину і 90 в ширину. До його складу входили 9 містечок (окрім Нехворощі, перейменованої в Олексопіль, ще Старі Санжари, Нові Санжари, Орлик, Китайгород, Маячка, Царичанка, Кишенька та Переволочне), 242 села та сільця (рос. – деревни) й 30 хуторів. Разом – 281 населений пункт, в яких проживали загалом до 75 тисяч людей. Відтак за кількістю мешканців та населених пунктів Олексопільський повіт посідав друге місце після Полтавського серед 15-ти повітів Катеринославського намісництва.
Найдовше Нехвороща, повернувши собі первісну назву, була волосним центром Костянтиноградського повіту: з 1803 до 1923 років. Потім, до кінця 1962 року, мала статус районного центру, після чого стала центром сільської ради спочатку Кобеляцького, а з 1965 року – Новосанжарського району. А з 9-го листопада 2017-го є центром громади, об’єднавши навколо себе ще 9 сіл.
Звісно, це лише кілька поверхових штрихів з історії села, яка насправді є масштабнішою, бо за три з половиною століття Нехвороща пережила величезну кількість величних і трагічних подій, мала економічні злети і падіння, не раз її накривали адміністративні «шторми», не раз палили і руйнували чужинці, в тім числі – російські війська за те, що в 1709 році нехворощанські козаки стали на бік Івана Мазепи…
Треба сказати, що Нехвороща ніколи не була власницьким селом, тобто тут ніколи не було кріпаків, а жили вільні козаки-землероби, державні селяни, які щоденною працею, трудовими і ратними подвигами вписали свої імена в історію рідного села! Багато трудових колективів тут було, чимало різних об’єктів господарського призначення будувалося, які потім, на жаль, руйнувалися руками самих же односельців…
Можливо, колись нарешті вийде друком вже написана і зверстана книга-двотомник з історії Нехворощі, де всі події від 1673-го року по сьогоднішній день викладено більш детально і послідовно, в хронологічному порядку. Читачі дізнаються безліч маловідомих фактів з нашої минувшини; побачать там, без перебільшень, унікальні фото і давні карти, що належать до 18-19 століть, на яких позначено і першу Нехворощанську фортецю, і однойменний Успенський монастир. Але це буде, скоріш за все, після української Перемоги над нинішнім загарбником.
Та навіть і без книги кожен нехворощанин скаже, що нам є чим гордитися за рідне село, і вже хоча б тим, що воно є криницею нашого родоводу, нашою домівкою, нашим корінням і долею. Тож навіть за цих умов, коли триває жорстока війна, ми повинні хоча б добрим словом і щирою піснею відзначити ювілей Нехворощі. А заодно вкотре згуртуватися, щоб зібрати кошти на допомогу землякам-захисникам.
З цією метою й зійшлися глядачі та учасники художньої самодіяльності на святковий концерт в місцевий Будинок культури. Вже у фоє на них чекала фотозона і світлини місцевих краєвидів, оформлені в оригінальні фоторамки. Перед сценою – традиційні короваї як символ достатку і людської праці на землі. А на сцену ведучі Анастасія Жорняк та Оксана Войко першим запросили духовий оркестр «Відродження», який теж давно став своєрідною візитівкою села. Недарма кожен музичний твір в його виконанні глядачі завершували гучними оплесками.
Так само аплодисментами присутні зустрічали голову громади Віктора Дубовича, який у вітальному слові зазначив, що найбільшою гордістю є наші люди – безпосередні творці історії Нехворощі. Згадав тих вихідців з Нехворощанського краю, хто в останні місяці віддав життя за мирне небо над нами, хто значиться у списку зниклих безвісти. Віктор Олександрович попросив вшанувати їх хвилиною мовчання…
Говорилося і про тих земляків, які зараз перебувають на передовій, у самісінькому пеклі, створеному навіженою путінською ордою. Наше завдання – підтримувати їх морально й матеріально, всіляко допомагати. Відтак і цей захід був благодійним, його учасники збирали кошти для захисників. Дещо забігаючи наперед скажу, що наприкінці концерту голова лічильної комісії Лариса Гурська вийшла на сцену й оголосила: цього разу нехворощани зібрали 7 тис. 313 гривень, які стануть ще одним кроком до Перемоги. Пізніше було вирішено передати ці гроші на лікування депутата нашої громади Миколи Мошури, який під час бойових дій в Донецькій області одержав тяжке осколкове поранення і зараз готується до другої операції. Хай зібрані нами кошти допоможуть Миколі Володимировичу скоріше одужати й набратися сил!
Оскільки на святковий концерт не зміг прибути народний депутат України Костянтин Касай, то за його дорученням присутніх привітала заступниця голови громади Ольга Хоменко. «Ми здолаємо ворога, ми будемо процвітати, бо націю з такою генетичною пам’яттю побороти неможливо!» – казала Ольга Станіславівна.
Чекали ми й на інших гостей – з Огіївської громади, що на Харківщині. Раніше вони частенько до нас приїздили, але цього разу щось стало на заваді, проте голова СВК «Україна» Микола Мосієнко зателефонував до Віктора Дубовича і просив передати нехворощанам теплі вітання з нагоди ювілею села, з яким огіївчани споріднені подіями початку 20-го століття, коли звідси селяни в пошуках вільної землі перебралися на південні околиці тодішньої Полтавської губернії і заснували Огіївку.
Щодо самого концерту, то він запам’ятається яскравими виступами і духового оркестру, і пісенного дуету у складі Тетяни Павленко та Ірини Кишки, і танцювального колективу «Дивоцвіт», і юних солістів Євгенії Андрішко та Ярослави Полішко, і дорослої танцювальної групи «Лебідоньки», і вокальних гуртів «Калина», «Джерело» та «Співочі голоси», і виконавців Людмили Петренко та Владислава і Людмили Діденків. «Родзинкою» концертної програми стали виступи вихованців місцевого музичного класу Новосанжарської дитячої школи мистецтв Богдана Діденка, Альбіни Балабас і Кароліни Шийки, яких грі на піаніно навчила викладачка Надія Нікуліна.
Ось так ми відсвяткували 350-річчя свого села – скромно, але зі щирою любов’ю і вдячністю, з вірою в Перемогу і неодмінно в радісне майбутнє Нехворощі. Бо інакше й не може бути!
Олександр ЗІНЧЕНКО, журналіст
