село шедієве
Село виникло у 1674 році, коли тут осів козацький гарнізон Нехворощанської сотні Полтавського полку. Очолював його козак Лук’ян Лисій (Лисей). Свій курінь (хутір) тутешні козаки обнесли глибокими траншеями – шедами, звідси й пішла назва поселення.
З другої половини XVIII ст. село належало маячківському поміщику, полковнику (пізніше генерал-майору) Сєвського піхотного полку Українського корпусу Олексію Алімову. Від нього слободи Шедіївку та Михайлівку (що навпроти на лівому березі Орілі) успадкував його син Микола Олексійович Алімов.
У 1820-х роках нащадок козака Лук’яна Лисія, відставний генерал, губернатор Пермі та Симбірська Андрій Федорович Лук’янович купив ці землі у нащадків Миколи Алімова і в 1830 році поставив тут двоповерховий будинок на 12 кімнат, який місцеві селяни, котрі жили в хатах-мазанках, назвали «шедіївським замком», тобто шедіївським палацом. Будинок був частково кам’яним (перший поверх та 18 круглих колон викладені з цегли), частково дерев’яним. Усі шедіївські селяни були кріпосними поміщика Лук’яновича, а село вважалося власницьким.
На початку 1850-х років, після смерті Андрія Лук’яновича, село і маєток перейшли у спадок його синові Миколі, генерал-майору Російської армії. Невдовзі помер і Микола, тому все його майно успадкувала єдина дочка Олександра, яка у 1880 р. вийшла заміж за дворянина В’ятської губернії, генерал-лейтенанта Миколу Олександровича Авінова.
Станом на 1859-й рік Шедієве мало 73 двори, у яких мешкали 554 жителі (270 чоловіків і 284 жінки). Також тут були два невеликих заводи – винокурний і цегельний, які належали М.Лук’яновичу. Крім того, поміщик мав у власності 70 дворів кріпосних селян (270 душ чоловічої статі) і 1295 десятин землі.
Восени 1887 року поміщиця Олександра Авінова заснувала домашню церковно-приходську школу для дівчаток, виділивши для неї приміщення та подбавши про навчальні посібники. У 1898 році цей заклад, за клопотанням його піклувальниці О.Авінової, перетворено у народне училище (громадсько-земську школу). Відтоді матеріальне та духовне опікунство над училищем здійснювали, крім О.М.Авінової, сільська община та Кобеляцьке земство. У перший рік занять в училищі навчалися 56 учнів: 52 хлопчики і 4 дівчинки.
З 1803 року Шедієве належало до Маячківської волості Кобеляцького повіту, а в 1923 р. стало центром сільської ради і увійшло до Нехворощанського району.
У 1954 році Шедіївську сільраду ліквідували, приєднавши село спочатку до Нехворощанської, потім до Лівенської сільради. А 2000-го року, за клопотанням місцевих жителів, Шедіївську сільську раду відновили, її головою селяни обрали Юрія Мовчана. Діяла вона до 9 листопада 2017-го, потім її територія увійшла до складу Нехворощанської сільської територіальної громади.
Наразі в селі є Будинок культури, бібліотека, продуктовий магазин.
Біля села розташований гідрологічний заказник «Шедієве» площею 273 га. Охороняється відповідно до рішення Полтавського облвиконкому №74 від 17 квітня 1992 р. Ці водно-болотні угіддя – місце гніздування сірого журавля, занесеного до Червоної книги України, та білого лебедя-шипуна, включеного до регіонального списку.
Чудовим місцем відпочинку на території села є Тарасова гора – місце, з якого національний герой і символ України Тарас Шевченко олівцем намалював три картини: «На Орелі», «На Орелі (село)» та «Краєвид з кам’яними бабами». Сталося це влітку 1845 року, коли поет і художник кілька днів гостював у маєтку Андрія Лук’яновича, оскільки мав давню дружбу з його сином Олександром, з яким познайомився у Санкт-Петербурзі.
Через кілька місяців після відвідин Шедієвського маєтку, Т.Шевченко написав поему «Наймичка», а пізніше за її мотивами – однойменну російськомовну повість, в якій згадував хутір Бурти, де, за сюжетом твору, стояли улани і серед них – «красивый, стройный юноша с едва пробившимися усами. Это был бездушный обольститель бедной Лукии».
Одна з «кам’яних баб», змальованих Т.Шевченком, збереглася до наших днів і знаходиться на подвір’ї Полтавського обласного краєзнавчого музею ім. В.Кричевського.
