«ПИШУ ТОДІ, КОЛИ БОЛИТЬ У СЕРЦІ, ПИШУ ТОДІ, КОЛИ ЩЕМИТЬ ДУША…»
Ніна Аркадіївна СЕВЕРИНЕНКО народилася на Чернігівщині. Її батько викладав у школі літературу, вів літературний гурток у місцевому клубі, тож біля нього всотувала любов до українського слова і донька. Хоча в дорослому віці вона обрала для себе інший фах – вчительки математики, проте й віршування не полишила: сама багато пише, інших авторів читає. І коли в якійсь газеті на очі трапиться вірш, що візьме за душу, обов’язково акуратно виріже його і вклеїть до спеціального блокнота, щоб колись ще раз перечитати. Отож таких віршів назбиралася товстенька рукописна книжечка. Її Ніна Аркадіївна частенько бере до Андріївського клубу, де з ровесницями-однодумцями влаштовують «жіночі посиденьки»: за чашкою чаю послухають вірші, згадають минуле чи заведуть народну пісню, поговорять про наболіле. І ніби сили від того побільшає, бо за теперішніх часів не так і багато приводу для радощів!
Останнім часом «клубні подруги» мають більше приводів для зустрічей, бо в закладі культури вони щодня займаються надважливою справою – виплітають маскувальні сітки для захисників. А щоб одноманітна робота не лягала на плечі втомою, гомонять між собою, діляться наболілим. Як же не ділитися, коли в самої Ніни Аркадіївни обидва сини причетні до служби в ЗСУ: Юрію довелось через хворобу звільнитися в запас, а Володимир і зараз у військовому строю. Болить за них материнське серце! Чи не тому її нові вірші – в основному про омріяний мир, про перемогу над ворогом, про тих, кого війна осиротила чи залишила без домівки.
От і сьогодні, у Міжнародний день рідної мови, Н.Севериненко принесла кілька нових віршів: «Послухайте, дівчата!». І дівчата слухають, вправно вплітаючи в натягнуту сіть зелені смужки, бо на фронті вже чекають!
…Андріївка давно стала рідним селом для Ніни Севериненко, мешкає вона тут з 1977 року. Раніше викладала математику у місцевій школі-інтернаті, тепер на заслуженому відпочинку. Отож і вірші її – про село, про людей, про любов до рідного краю, про радощі й труднощі життя і, звісно ж, про малу батьківщину, де колись почалася життєва стежина. «Нема вже батьківської хати, заріс полином фруктовий сад, вкрився споришем город, що колись годував нашу сім’ю, – розповідає Ніна Аркадіївна, і в її очах спалахують блискітки суму. – Але душа моя досі прагне туди, де загубилося дитинство…».
Отак довгими зимовими вечорами виливає жінка свої думки на папір, вкладає у римовані рядочки. Буває, що не тільки тугою повняться вони, інколи й дотепним жартом, та все ж найчастіше – ліричними нотками. А в них – той душевний біль за минулим, за юністю, за рідним краєм, який живе у кожному з нас. Тож і не дивно, що читачі схвально сприймають щиру поезію Ніни Аркадіївни, а вона у свою чергу любить читати нові твори вголос. Хоча ніколи не прагнула якоїсь слави, тому й до друку в районну газету свої вірші не подає. «Пишу ж тільки для себе!» – каже, притискаючи до грудей блокнот, як найдорожчий скарб.
Знаємо, що Ніна Севериненко – не одна у своєму захопленні, Нехворощанщина багата самодіяльними поетами і поетесами. І хай не завжди вони отримують широке визнання, хай не часто їх публікує районна преса, а про друк поетичних збірок вони можуть лише мріяти, однак їхня творчість – то дзеркало душі народу, джерело мудрості. Бо справжня поезія народжується там, де живе свобода думки та любов до життя.
ПРЕССЛУЖБА ТГ
