ЖИВІ У ПАМ’ЯТІ – НЕЗЛАМНІ У ВІЧНОСТІ
Сьогодні особливий день, коли варто просто помовчати, аби у пам’яті зринули рідні обличчя тих, хто вже ніколи не обійме онуків-правнуків і не розповість їм про свої важкі фронтові дороги 1941-1945 років, про тяжкий шлях до Перемоги, про смертельні атаки, хвороби, блокади, концтабори, вигнання в далеку й ворожу на той час Німеччину. Не часто ми їх жаліли, не часто їм співчували, не завжди їх розуміли і прагнули їм допомогти.
Нині у Нехворощі вже не зосталося жодного живого свідка тієї війни, що закінчилася вісім десятиліть тому. Жодного, як тоді казали, «окопника», який зі зброєю в руках визволяв свою країну від фашистської чуми. А колись їх було багато. Документально підтверджено участь у тій війні близько 1400 жителів нашого села. З них не повернулися додому (за останніми уточненими даними) 857 чоловік. Крім того, 25 наших односельців загинули від рук нацистів удома, будучи звинуваченими у зв’язках з партизанами, у підпільній роботі чи просто у непокорі поліцаям.
Прийшли з фронтів інвалідами різних груп 99 чоловік. За безпосередню участь у боях 323 нехворощанина були нагороджені бойовими орденами і медалями: 33 чол. – орденом Червоної Зірки, 30 чол. – орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, 12 чол. – ІІ ступеня, 10 чол. – ІІІ ступеня, медалями «За відвагу» – 73 чол., «За бойові заслуги» – 74 чол., за оборону та визволення міст – 91 чол.
Станом на 1994-й рік на території Нехворощі жили 120 учасників бойових дій, а в ювілейному 1995 році – 102 учасника (з них 35 мали статус інваліда війни), 51 солдатська вдова та 35 «остарбайтерів».
Серед них – Федір Павлович Шийка, про якого не раз розповідала районна газета. На фронт він потрапив не відразу, а свій перший бій з ворогом зустрів 5 вересня 1942 року в районі міста Моздок, у складі тодішньої 417-ї стрілецької дивізії, що перетнула шлях фашистам до «чорного золота», тобто до нафтовидобувного комплексу поблизу міста Грозний. І вже за той бій червоноармієць Федір Шийка одержав медаль «За відвагу». Дослужився до звання гвардії молодшого лейтенанта, з боями дійшов до Новоросійська. Потім воював на лівобережній Україні, визволяв Донбас, Запорізьку та Херсонську області. При визволенні Каховки, під час переправи через Дніпро, був тяжко поранений. Саме за форсування ріки одержав орден Червоної Зірки, потім довелося півроку поправляти здоров’я в різних госпіталях, проте навіть після того лікарі констатували: на фронт уже не можна. Пішов служити в тил. А після переможної весни 1945-го працював у різних установах Нехворощанського району, в будівельному управлінні №15, багато корисних справ зробив і для рідного села. На заслужений відпочинок пішов у 69-річному віці, маючи трудовий стаж 50 років.
У квітні 1985-го героя-нехворощанина «наздогнав» ще один орден – Великої Вітчизняної війни І ступеня.
Чому згадав зараз саме про Федора Павловича? Бо днями родичі принесли до пресслужби копії документів про нагородження їхнього батька й дідуся, знайшли їх в електронних архівах. Значить, не забувають, пам’ятають, бережуть мовчазні документальні свідчення про суворі дні сорокових.
Таких героїв, як Ф.П.Шийка було багато. Щороку вони збиралися в ці дні в Будинку культури на урочистості, наступного дня – біля пам’ятника. Піднімали чарку «фронтових сто грам» за упокій загиблих побратимів. Але час невблаганний навіть над героями. Тепер уже ніколи не сядуть вони з нами за один святковий стіл і ніколи не підуть до пам’ятників та обелісків ще раз вклонитися могилам земляків-ровесників, бо вже хрестами і пам’ятниками всі дивляться у блакитне українське небо – на жаль, знову тривожне і знову не мирне…
Їх душі озиваються до нас, стукаючи у нашу свідомість: захищайте свою землю від ворогів і не забувайте тих, хто своє життя віддав у боротьбі з нацизмом!
Вічна, незгасна їм усім наша пам’ять!
Олександр ЗІНЧЕНКО,
журналіст, краєзнавець
P.S. Сьогодні в дарунок читачам нашої сторінки – кілька фото з архіву родичів Ф.П.Шийки, а також моменти святкування Дня Перемоги у Нехворощі в різні роки. Це частина тих світлин, що увійшли до майбутньої книги «У просторі століть» про історію нашого села.
