Історичні пам’ятки знайшли своє місце біля храму
Маленька, але знакова історична подія сталася вчора у Нехворощі. Два кам’яних надгробки, що стояли перед входом у літній павільйон кафе «Удача», перенесені на довічне місце зберігання – до Свято-Миколаївської церкви.
Передісторія події така.
У 1866-1898 роках настоятелем Нехворощанської Архангело-Михайлівської церкви, що колись височіла неподалік нинішнього Будинку культури, був священник Мусій Петрович Лучник. Народився він 4 жовтня 1834 року в селі Дейманівка Харківецької волості Пирятинського повіту, а до берегів Орілі приїхав після закінчення Переяславської духовної семінарії. На той час уже був одружений і мав двох синів – Василя та Григорія. А вже у Нехворощі в нього народилися ще троє синів – Гаврило, Лев, Михайло та дочка Ніна.
За 22 роки служіння в нашому селі Мусій Лучник неодноразово відзначався церковними нагородами. Він влаштував дві церковно-приходські школи – окремо для хлопчиків та дівчаток, викладав у них Закон Божий. Так само навчав Божому слову учнів земської школи, опікувався сиротами, збирав кошти на підтримку бідних сімей тощо. Був другим завідувачем Нехворощанської земської публічної бібліотеки-читальні. А відтак – був досить авторитетною людиною в селі, мав неабияку повагу серед священнослужителів сусідніх парафій. Тому коли 16 жовтня 1898 року помер, відбувся багатолюдний похорон, а журнал «Полтавские епархиальные ведомости» надрукував розлогий некролог з біографією М.П.Лучника.
Перед тим на три роки раніше померла дружина священника Євдокія Іванівна. За церковною традицією, поховали її біля церкви, за вівтарем. Тож біля неї знайшов свій вічний спочинок і Мусій Петрович. Пізніше їх діти, серед яких двоє синів стали лікарями, а троє – священниками, встановили на могилах батьків кам’яні надгробки.
Наприкінці 1930-х років настали часи так званого «войовничого атеїзму», коли за вказівкою більшовиків руйнувалися церкви, переслідувалися їх настоятелі, цинічно знищувалися їхні могили. Не обійшло це лихо і нехворощанських церков – жодна не встояла перед безбожниками! Зрівнялися з поверхнею землі поховання багатьох священників та членів їх сімей. Тому можна вважати дивом, що кам’яні надгробки Лучників уціліли, понад сім десятиліть вони пролежали за аркою, що перед центральним входом у сільський парк. Напевне, це завдяки своїй вазі – кожен пам’ятник має близько тонни! Відтак мало хто брався зрушити їх з місця, щоб пустити на будівельні матеріали.
У 2012 році надгробки перевезла до свого кафе підприємиця Людмила Петренко. Звісно, ставити їх біля розважального закладу під назвою «Удача» – не надто етичне рішення, однак це також сприяло збереженню артефактів.
Мало хто, проходячи повз цих «прикрас», помічав, що на них є якісь написи. Прочитати їх без спеціальних навичок було неможливо – висічені вручну неглибокі літери зливалися зі строкатим узором граніту. А нещодавно ці написи допоміг прочитати старший науковий співробітник Музею історії міста Дніпро Кирило Андрійович Габор. Наразі він є учасником археологічних розкопок на місці колишнього Нехворощанського монастиря і, навідавшись у Нехворощу, зацікавився надгробками. Отак і з’ясувалося, що належать вони Лучникам – Мусію Петровичу та його дружині Євдокії Іванівні. Відразу виникло рішення перенести їх на церковне подвір’я, де вони стоятимуть, доки існуватиме Нехвороща. Стоятимуть, як і належить, за вівтарем, і стануть місцем вшанування отця Мусія, котрий свого часу зробив багато корисного і для віри Господньої, і для прихожан, і для розвитку освіти в селі.
Отож сьогодні ці надгробки переміщено до церкви. Залишається подякувати усім причетним до такої благородної справи. Зокрема, голові громади Віктору Дубовичу, який не тільки погодився допомогти у вирішенні організаційних питань, а й особисто взяв участь у цих роботах. Водієві маніту Олександру Хоменку – за акуратність і професійність (старалися не пошкодити пам’ятники!). Настоятелю Свято-Миколаївської церкви отцю Олександру – за те, що пройнявся проблемою і взяв на себе частину клопоту, і йому ще належить підготувати місце для остаточного встановлення надгробків (поки що їх тимчасово поклали біля квітників). Ну і, звісно ж, Людмилі Петренко – за збереження артефактів (хоч і таким дещо дивним способом), і за те, що погодилась передати їх церкві.
Олександр ЗІНЧЕНКО,
пресслужба громади
