ВІДКРИТТЯ АЛЕЇ СЛАВИ У НЕХВОРОЩІ
Відтепер на це місце, де над місцем спочинку загиблих воїнів у Другій світовій війні в холодній бронзі застиг скорботний воїн, де на гранітних плитах викарбувані імена дідів-прадідів наших, де тамується подих і зупиняється серце, приходитимуть нехворощани не тільки 8 травня. Бо сьогодні поруч відкрито Алею Слави – уже на честь їхніх правнуків, яким так само довелося боронити рідну землю від сусідів-загарбників.
Над кожним банером майорить державний стяг, поруч – почесний караул з військових та учнів-старшокласників місцевого ліцею. Зібрання завмирає під урочисте звучання Державного Гімну…
«Це Алея пам’яті тих, кого ми знали, з ким сиділи за однією шкільною партою, кого проводжали на строкову службу, кому подавали хліб на весіллі, з ким працювали пліч-о-пліч і хто у воєнну добу став на захист Батьківщини, поклав життя за її незалежність, – проникливо звучать слова ведучої. – Нас зібрала тут не просто подія, а душевна потреба…».
Щирі й правильні слова говорив голова громади Віктор Дубович: «Ми стоїмо біля братської могили тих, хто в далекому 1943 році звільняв Нехворощу від німецько-фашистських загарбників. Серед них багато українців, однак є й росіяни, є грузин і вірменин, казах і башкир. Хіба думали вони тоді, понад вісімдесят років тому, що настане лихий час, коли воюватимуть між собою їхні онуки, вбиватимуть один одного? Хіба могли повірити, що нащадки тих, з ким в окопах стояли поруч, нападуть на Україну? І що біля пам’ятника загиблим побратимам ставитимуть пам’ятні знаки їх загиблим онукам. Така гірка правда нинішньої доби! Хочеться вірити, що ця війна закінчиться і настане спокійне життя. Хай такі Алеї Слави будуть не тільки місцем згадки і скорботи, а нагадуванням, якою дорогою ціною виборюється мир. Вічна пам’ять Анатолію і Руслану, та щирі співчуття їх рідним! Спасибі за ваших синів, чоловіків, братів і батьків, які віддали своє життя, щоб діти могли навчатися, зростати, обирати професії, мріяти про майбутнє. Низький вам уклін! Хочу вірити, що ця Алея більше не поповнюватиметься новими портретами. Усім присутнім бажаю здоров’я, терпіння і віри у кращий прийдешній день!».
Звернулася до учасників мітингу і старший лейтенант 2-го відділу Полтавського РТЦК та СП Вікторія Пилипенко: «Відкриття Алеї Слави – це хвилюючий і болючий момент. Схиляємо голови перед родинами загиблих… Завжди пам’ятатимемо наших захисників, завдяки яким у нас є мирні світанки… Сподіваюсь, колись буде в Україні стабільний мир… Герої вічно житимуть в людських серцях, бо вони не померли, а стали Небесним Військом».
Настає найурочистіша і найбільш щемлива мить, коли під тужливу пісню на руки юнаків і дівчат спадають синьо-жовті покривала, щоб велелюдному зібранню з великих портретів відкрилися знайомі для всіх погляди. Анатолій Петренко… Руслан Щербина… Воїни. Захисники!
Після того, як настоятель Свято-Миколаївської церкви протоієрей Олександр звершив молитву за загиблими, оголошується покладання квітів. Першими до банерів підходять близькі. Зупиняються, аби ще раз поглянути в рідні очі, доторкнутися рукою до рідного обличчя, хоч воно тепер лиш на портреті…
Затим підходять односельці – дорослі й малі. За мить підніжжя потопають у квітах. Серед них – маленькі соняхи, золоті пелюстки яких уособлюють сонце й життя, а схилені голівки – скорботу й біль за тими, хто відійшов у Вічність заради миру, заради України, заради нас. Ніби говорячи нам, що Герої завжди залишаються світлом не тільки для своїх рідних, а й для всієї країни, а їхній подвиг є невмирущим!
ПРЕССЛУЖБА ГРОМАДИ
